Кредитно-модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) – модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів).

Підставами для запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу в Україні є наступне:
1) інтеграція до Європейського простору вищої освіти;
2) входження до Болонського процесу;
3) вступ до Світової організації торгівлі;
4) реалізація дистанційної форми вищої освіти.
Впровадження модульно-кредитної системи у вищий школі України переслідує такі цілі:
1. Досягнення відповідності стандартам європейської системи освіти, яка виходить із знань, умінь та навичок, що є надбанням випускника;
2. Затребування українських освітянських кваліфікацій європейським ринком праці;
3. Затвердження загальносприйнятної та порівнянної системи освітньо-кваліфікаційних ступенів;
4. Впровадження стандартизованого додатка до диплома, модель якого була розроблена Європейською комісією, Радою Європи та UNESCO/CEPES і який містить детальну інформацію про результати навчання випускника;
5. стимулювання викладачів і студентів вищих навчальних закладів до вдосконалення системи об’єктивної оцінки якості знань;
6. забезпечення «прозорості» системи вищої освіти та слушного академічного та професійного визнання кваліфікацій (дипломів, ступенів, посвідчень тощо).
Кредитно-модульній системі як невід’ємному атрибуту Болонської декларації, надаються дві основні функції. Перша — сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходів з одного університету до іншого. Друга — акумулююча, чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та наукової діяльності. Сума кредитів визначає, на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою.
Модулі конструюються як системи навчальних елементів, об’єднаних ознакою відповідності визначеному об’єкту професійної діяльності. Останній розглядається як деякий обсяг навчальної інформації, що має самостійну логічну структуру і зміст, що дозволяє оперувати цією інформацією в процесі розумової діяльності студента.
Кредит (credit) — умовна одиниця виміру навчального навантаження студента при вивченні якоїсь складової навчальної програми чи окремої дисципліни (курсу), засвоєної студентом під час навчання. Кредит — мінімальна одиниця, яка точно документується, часто означає навчання впродовж тижня (суму аудиторної і самостійної роботи студента).
Проблемою для вищої школи України у контексті Болонського процесу є:
• по-перше, визначення витрат навчального часу студента певного актуального рівня розвитку на адекватне вивчення навчального матеріалу в обсязі модуля, тобто ув’язування навчального модуля з кредитами;
• по-друге, розробка методики розрахунку педагогічного навантаження викладачів вищої школи в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу та навчального навантаження студента, а також взаємозв’язок між ними.
Європейська система трансферу кредитів (ECTS)
Визнання освіти і дипломів є передумовою для створення відкритого Європейського простору освіти і підготовки, де студенти і викладачі можуть переміщатися без перешкод. Тому Європейська система трансферу кредитів (ECTS) була розроблена в експериментальному проекті, організованому в рамках програми «Еразмус» як засіб покращання визнання освіти для навчання за кордоном.
Основні елементи ECTS на практиці перевіряли й удосконалювали в експериментальному проекті 145 європейських університетів усіх держав-членів та країн Європейської економічної зони.
Система ECTS забезпечує прозорість такими засобами:
1. Кредити ECTS, які є числовим еквівалентом оцінки, що призначається елементам навчального плану, щоб окреслити обсяг навчального навантаження студентів, необхідний для завершення навчання.
2. Інформаційний пакет, який дає інформацію студентам і працівникам про навчальні заклади, факультети, організації і структуру навчання та елементи навчального плану.
3. Перелік оцінок з предметів, який показує здобутки студентів у навчанні у спосіб, який є всебічним і загальнозрозумілим, і може легко передаватися від одного навчального закладу до іншого.
4. Навчальний контракт, що стосується навчальної програми, яка буде вивчатися, і кредитів ECTS, які будуть присвоюватись за успішне її закінчення, є обов’язковим як для місцевого і закордонного закладів, так і для студентів.
Основними вимогами до застосування норм і механізмів ECTS є:
• призначення координатора ECTS від навчального закладу;
• призначення координаторів ECTS з числа працівників кафедр (факультетів) за дисциплінами на усіх факультетах, що мають намір користуватися ECTS;
• призначення кредитів ECTS для елементів навчального плану;
• випуск інформаційного пакета щодо усіх навчальних предметів/дисциплін, у яких ECTS буде використовуватися рідною мовою та однією з мов країн ЄС;
• використання форм заяв для студентів, перелік оцінок дисциплін і на-вчальних контрактів.
Кредити ECTS є кількісним еквівалентом оцінки (від 1 до 60), призначеної для елементів навчального плану, щоб охарактеризувати навчальне навантаження студента, що вимагається для їх завершення. Вони відображають кількість роботи, якої вимагає кожен елемент навчального плану відносно загальної кількості роботи, необхідної для завершення повного року академічного навчання у закладі, тобто лекції, практична робота, семінари, консультації, виробнича практика, самостійна робота — в бібліотеці чи вдома — і екзамени чи інші види діяльності, пов’язані з оцінюванням, ECTS, таким чином, базується на повному навантаженні студента, а не обмежується лише аудиторними годинами.
У ECTS 60 кредитів становить навчальне навантаження на один навчальний рік, і, як правило, 30 кредитів на семестр.
Шкала оцінювання ECTS для оцінки якості досягнень студента
За будь-яких принципів організації навчального процесу саме системі оцінювання знань належить важлива роль у забезпеченні високої якості освіти та формуванні конкурентоспроможних фахівців.
Результати екзаменів і заліків зазвичай виражаються в оцінках. Однак у Європі співіснують багато різних систем оцінювання. До того ж питання перезарахування оцінок було однією з найсуттєвіших проблем студентів — учасників ECTS:
а) з одного боку, тлумачення оцінок значно відрізняється в різних країнах, закладах та щодо різних предметів;
б) з іншого боку, помилка при перезарахуванні оцінки може мати серйозні наслідки для студентів.
Неможливо визначити єдиний критерій систем оцінювання у європейських країнах. У більшості країн є всезагальна система оцінювання, котра в жодному випадку не є універсальною; крім цього, визначення бала «проходження» по певній шкалі може різнитися між закладами, і межа застосування всіх доступних балів суттєво відрізняється у різних закладах, змінюється з року в рік, та залежно від предмета.
Однією із основних засад шкали оцінювання системи ECTS є те, що вона досить чітко визначена для того, щоб заклади прийняли свої рішення з приводу застосування цієї шкали.
В результаті Європейська комісія скликала групу експертів для визначення спірних питань. Інформація, коментарі та статистичні дані, представлені 80 закладами з 84 закладів — учасників ECTS у той час, були прийняті до уваги для того, щоб відпрацювати запропоновану шкалу оцінювання ECTS. Всі групи предметів були узгоджені з використанням шкали оцінювання ECTS, для того щоб перевірити її ефективність.
Шкала оцінювання ECTS була розроблена для того, щоб допомогти навчальним закладам перенести оцінки, виставлені місцевим закладом. Вона представляє додаткову інформацію про роботу студентів, а не замінює загальні оцінки. Вищі навчальні заклади приймають власні рішення щодо ви¬користання шкали оцінювання у своїй власній системі.
Європейська система «полегшеної шкали оцінювання» з’явилася в результаті різносторонніх обговорень, які відбувались серед п’яти груп від початку пошукового етапу; те, що передача оцінок може ефективно здійснюватись за допомогою полегшеного оцінювання, зрозуміло всюди у Європі.
Концепція «полегшеної шкали оцінювання» означала, що:
• шкала була достатньо добре охарактеризована і будь-який навчальний заклад зміг би використати її для своїх предметів;
• шкала ECTS представила додаткову інформацію до оцінки навчального закладу, але не замінила її;
• шкала оцінювання ECTS була зрозумілою іншим закладам, які виставляли відповідну оцінку згідно з власною системою оцінювання студентам, які вступають, або випускникам;
• оцінка за системою ECTS визначала б, поруч із оцінкою, виставленою закладом у перелік оцінок дисциплін студента, досягнення кожного студента до і після періоду навчання.

Шкала оцінювання ECTS
Оцінка ECTS Процент студентів, які зазвичай успішно досягають відповідної оцінки Визначення
А 10 ВІДМІННО — відмінне виконання лише з незначною кількістю помилок
В 25 ДУЖЕ ДОБРЕ — вище середнього рівня з кількома помилками
0 30 ДОБРЕ — в загальному правильна робота з певною кількістю грубих помилок
В 25 ЗАДОВІЛЬНО — непогано, але зі значною кількістю недоліків
Е 10 ДОСТАТНЬО — виконання задовольняє мінімальні критерії
FX — НЕЗАДОВІЛЬНО — потрібно попрацювати перед тим, як отримати залік
F — НЕЗАДОВІЛЬНО — необхідна серйозна подальша робота

Організація оцінки результатів роботи студента.
Критерії оцінювання результатів роботи студента повинні бути виражені таким чином, щоб оцінка роботи студента могла бути зіставлена з ними і документально зафіксована.
Критерії оцінювання якості повинні бути чітко встановлені і ясно виражені для того щоб забезпечити надійність і однаковість оцінки, а також, щоб підвищити об’єктивність оцінки з метою зведення до мінімуму суб’єктивного підходу.
Оцінка результатів роботи студента це процес:
• збору достатніх, об’єктивних і надійних доказів знань студента, його розуміння, продемонстрованих навичок і професіоналізму щодо виконання завдань, обов’язків і відповідальності;
• винесення висновку про те, що доказ співвідноситься з критеріями, зазначеними в Стандарті вищої освіти.
Метою оцінювання якості є забезпечення незалежної оцінки ефективності заходів для забезпечення Стандартів вищої освіти на всіх рівнях навчання, підготовки, проведення іспитів і оцінки.
Організація оцінювання результатів навчання має врахувати різні методи оцінювання, що можуть надати різні типи доказів рівня знань студента:
• письмові, усні й комп’ютерні опитування (тестування);
• перевірка навичок (зокрема, на тренажерах);
• проекти;
• безпосереднє спостереження за діяльністю.
Один або декілька з перерахованих вище методів має бути обов’язково використаний для одержання доказів наявності знань, розуміння та продемонстрованих навичок, а також доказу здатності студента виконувати професійну діяльність.
Новими концепціями освітнього процесу у вищій школі відзначаються тенденції розвитку вимірювання навчальних досягнень студентів за допомогою тестів. На структуру та кількість тестів, які проводяться, впливає акцент на зв’язках між предметами, що вивчаються. Об’єктом тестування стають компетенції, потрібні випускникові системи вищої освіти. Традиційно тести виконують відбірну функцію. Але ж останнім часом тести використовуються для таких цілей:
— діагностичних, щоб дати студенту можливість з’ясувати, що йому ще потрібно вивчити та доробити;
• управлінських, тобто задля керівництва подальшим процесом навчання та стимулювання.
Тести все більше розглядаються як складова частина компонентів навчальної програми їм приділяється повноцінне значення в навчальній програмі.
Критерії для оцінювання компетентності повинні відповідати принципам:
• одержана інформація є об’єктивною, має однозначне тлумачення та відповідним чином повинна використовуватися;
• метод визначення компетентності має найбільше відповідати суттєвим обставинам s умовам професійної діяльності;
• процедури оцінки компетентності повинні виконуватися ефективно та моторно;
• усі потенційні загрози мають бути визначені.
Методи демонстрації компетентності мають служити основою для проведення іспитів та оцінки відповідності кандидата на одержання диплома і запроваджуватися з використанням професійних засобів діяльності.
Іспит та оцінка відповідності кандидата на одержання диплома запроваджується з виконанням процедур об’єктивного контролю:
• критеріально-орієнтованого тестування;
• комплексних контрольно-кваліфікаційних завдань (КККЗ),
• а також з використанням професійних засобів діяльності:
— на лабораторному обладнанні;
— тренажері;
— реальному об’єкті діяльності.

Презентація в форматі PDF
Презентація в форматі PPT

1.1 Поняття процесу прийняття управлінських рішеннь та їх класифікація
1.2 Етапи процесу прийняття управлінських рішеннь
1.3 Роль керівника в процесі прийняття рішень
2. Прийняття управлінських рішень
2.1 Технології прийняття управлінських рішень, їх особливості та їх практичне використання
2.2 Моделі і методи прийняття рішень
2.2.1 Види моделей
2.2.2 Методи прийняття рішень та вимоги до них
2.3. Особливості прийняття управлінських рішень в Україні

Прийняття рішень є найважливішою функцією управління, успішне здійснення якої забезпечує досягнення організацією її цілей. Через невміння якісно і раціонально здійснювати цей процес, через відсутність в організації механізму його здійснення, технології, страждає більшість фірм і підприємств, державних установ і органів в Україні. Успіх організації, у якій би сфері вона не функціонувала, багато в чому залежить від цього, а тим більше в Україні, де більшість організацій проходять перші етапи свого розвитку і дуже важливо яку технологію рішення проблем вони опрацьовують.

Прийняття рішень, поряд з координацією і комунікацією, є одним з найважливіших внутрішньоорганізаційних процесів, а особливість цього процесу полягає в тім, що він безпосередньо спрямований на досягнення цілей організації.

1.1 Поняття процесу прийняття управлінських рішеннь та їх класифікація
Прийняття рішень в організації являє собою свідомий вибір з наявних варіантів або альтернатив напрямку дій, що скорочують розрив між сьогоденням і майбутнім бажаним станом організації. Сам процес прийняття рішень включає безліч різних елементів, але неодмінно в ньому присутні такі елементи, як проблеми, цілі , альтернативи і рішення . Даний процес лежить в основі планування діяльності організації, тому що план — це набір рішень по розміщенню ресурсів і напрямків їхнього використання для досягнення цілей організації. Прийняття рішень — це «центр», навколо якого обертається життя організації. Рішення можна розглядати як продукт управлінської праці, а його прийняття — як процес, що веде до появи цього продукту.

У керуванні організацією прийняття рішень здійснюється менеджерами різних рівнів і носить досить формалізований характер, тому що рішення стосується не тільки однієї особистості, а найчастіше воно відноситься до підрозділу або до організації в цілому.

Прийняття рішень — це наука і мистецтво. Роль прийнятого рішення величезна. Найважливіше питання успішного функціонування організації полягає в тім , як організація може виявляти свої проблеми і вирішувати їх. Кожне рішення націлене на якусь проблему, а правильне рішення — це те, що максимально відповідає цілі організації. Цілі, які часто намагаються досягти, бувають у ряді випадків недостатньо усвідомленими. Встановлення неправильних цілей означає, отже, і рішення неправильно сформульованих проблем, що може привести до набагато більшого марнотратства ресурсів, чим неефективне рішення правильне сформульованих проблем. У цьому зв’язку дуже велика роль керівника. Адже рішення не тільки процес, але й один з видів розумової діяльності і прояву волі людини.

У психології управління поняття «проблема» використовується для позначення розриву між бажаним станом (насамперед цілями) тієї або іншої організації і її фактичним станом . А саме рішення проблеми розглядається як засіб подолання такого розриву, вибір одного з багатьох об’єктивно існуючих курсів дій (альтернатив), що дозволяють перейти від стану , що спостерігається, до бажаного.

Відповідальність за прийняття важливих рішень — важкий моральний тягар, що особливо яскраво виявляється на вищих рівнях керування . Однак керівники будь-якого рангу мають справу з власністю, що належить іншим людям, і через неї впливають на їхнє життя. Якщо керівник вирішує звільнити підлеглого, останній може сильно постраждати. Якщо поганого працівника не зупинити, може постраждати організація, що негативно позначиться на її власниках і всіх співробітниках. Тому керівник, як правило, не може приймати непродуманих рішень.

Різноманіття рішень являє собою певний комплекс, розуміння якого полегшується на основі системного підходу, що дозволяє розкрити систему рішень. У такій системі рішень повинні виявлятися як загальні ознаки, так і специфічні особливості, властиві окремим видам рішень. Отже,головними відмінностями управлінських рішень є цілі, наслідки, поділ праці, професіоналізм.

Цілі. Суб’єкт управління (будь то індивід або група) приймає рішення виходячи не зі своїх власних потреб, а з метою рішення проблем конкретної організації.

Наслідки. Менеджер, особливо високого рангу, вибирає напрямок дій не тільки для себе, але і для організації в цілому і її працівників, і його рішення можуть істотно вплинути на життя багатьох людей. Якщо організація велика і впливова, рішення її керівників можуть серйозно відбитися на соціально — економічній ситуації цілих регіонів. Наприклад, рішення закрити нерентабельне підприємство компанії може істотно підвищити рівень безробіття.

Поділ праці. В організації існує визначений поділ праці: одні працівники (менеджери) зайняті рішенням виникаючих проблем і прийняттям рішень , а інші (виконавці) — реалізацією вже прийнятих рішень.

Професіоналізм. У керуванні організацією прийняття рішень — складний, відповідальний і формалізований процес, що вимагає професійної підготовки. Далеко не кожен співробітник організації, а тільки, той, хто володіє визначеними професійними знаннями і навичками, наділяється повноваженнями самостійно приймати рішення.

Розглянувши ці відмінні риси прийняття рішень в організаціях, можна дати наступне визначення управлінського рішення.

Управлінське рішення — це вибір альтернативи, здійснений керівником у рамках його посадових повноважень і компетенції і спрямований на досягнення цілей організації.

У процесі керування організаціями приймається величезна кількість найрізноманітніших рішень, що мають різні характеристики. Проте, існують деякі загальні ознаки, що дозволяють цю безліч певним чином класифікувати.

У залежності від повторюваності проблеми, що вимагає рішення , всі управлінські рішення можна підрозділити на традиційні, що неодноразово зустрічалися в практиці керування , коли необхідно лише зробити вибір із уже наявних альтернатив, і нетипові, нестандартні рішення , коли їхній пошук пов’язаний, насамперед , з генерацією нових альтернатив.

Значимість мети. Прийняття рішення може переслідувати власну, самостійну мету або ж бути засобом сприяння досягненню мети більш високого порядку. Відповідно до цього рішення можуть бути стратегічними, тактичними або операційними.

Стратегічні рішення. Такі рішення звичайно стосуються корінних проблем. Вони приймаються в масштабі об’єкта керування і вище, розраховані на тривалий відрізок часу, на рішення перспективних задач.

Стратегічні цілі — це цілі, що передбачають рішення масштабних проблем і відносяться до компанії в цілому.
Стратегічні рішення є найбільш важливими рішеннями . Вони особливо важливі для конкурентноздатності. Такі рішення пов’язані з істотними перетвореннями організації (зміна технології, зміна цілей, відновлення персоналу).

Тактичні рішення. Це рішення які, як правило, забезпечують реалізацію стратегічних задач. За часом вони не перевищують одного року.

Оперативні рішення. Такі рішення пов’язані зі здійсненням поточних цілей і задач . За часом вони розраховані на період, що не перевищує місяця.

Операційні цілі — це задачі, що передбачають рішення поточних питань для досягнення тактичних і стратегічних цілей.
Сфера впливу. Рішення може прийматися з метою впливу на роботу організації в цілому, у цьому випадку воно буде глобальним. У випадку,якщо рішення може позначитися на одному або декількох підрозділах організації, рішення можна вважати локальним Ці рішення не торкаються діяльності усієї системи, однак для колективу тієї підсистеми, у відношенні якої вони приймаються, вони можуть носити характер загальних або приватних рішень.

Тривалість реалізації. Реалізація рішення може вимагати декількох годин, днів або місяців. Якщо між ухваленням рішення і завершенням його реалізації пройде порівняно короткий термін — рішення короткострокове . У той же час усе більш зростає кількість і значення довгострокових, перспективних рішень, результати здійснення яких проявляться за декіка років.
Метод розробки рішення (алгоритм). Деякі рішення , як правило, типові, повторювані, можуть бути з успіхом формалізовані, тобто прийматися по заздалегідь визначеному алгоритму. Іншими словами, формалізоване рішення — це результат виконання заздалегідь визначеної послідовності дій.

Формалізація прийняття рішень підвищує ефективність керування в результаті зниження імовірності помилки й економії часу: не потрібно заново розробляти рішення щоразу, як виникає відповідна ситуація. Тому керівництво організацій часто формалізує рішення для визначених, регулярно повторюваних ситуацій, розробляючи відповідні правила, інструкції і нормативи. У той же час у процесі керування організаціями часто зустрічаються нові, нетипові ситуації і нестандартні проблеми, що не піддаються формалізованому рішенню. У таких випадках велику роль відіграють інтелектуальні здібності, талант і особиста ініціатива менеджерів.

Кількість критеріїв вибору. Якщо вибір найкращої альтернативи виробляється тільки по одному критерію (що характерно для формалізованих рішень), то прийняте рішення буде простим, за єдиним крітерієм. І навпаки, коли обрана альтернатива повинна задовольняти одночасно декільком критеріям, рішення буде складним, за багатьма критеріями.На практиці переважна більшість рішень за багатьма критеіями, тому що вони повинні одночасно відповідати таким критеріям, як: обсяг прибутку , прибутковість, рівень якості, частка ринку, рівень зайнятості, термін реалізації і т.п.

Форма прийняття рішень. Особою, що здійснює вибір з наявних альтернатив остаточного рішення , може бути одна людина і її рішення буде відповідно одноособовим . Однак у сучасній практиці все частіше зустрічаються складні ситуації і проблеми, рішення яких вимагає всебічного, комплексного аналізу, тобто участі групи менеджерів і фахівців. Такі групові, або колективні, рішення називаються колегіальними. Посилення професіоналізму і поглиблення спеціалізації керування приводять до поширення колегіальних форм прийняття рішень.

Спосіб фіксації рішення. Переважною формою є письмові (документовані) рішення . Це форма рішень дозволяє внести той елемент стабільності, упорядкованості і фіксування інформації, без якого неможливе управління. Проте важливе місце займають і усні (недокументовані) рішення , що у діяльності управлінського і виробничого апарата складають найбільш оперативну її частину. Подібні рішення можуть стосуватися важливих питань і повинні підкріплюватися ідповідальністю за їх виконання.

Ще одною формою рішень є рішення , що застосовуються в автоматизованих системах. Це кодовані рішення, що наносяться на спеціальні документи, перфокарти, різні магнітні носії.
Характер використаної інформації. У залежності від ступеня повноти і вірогідності інформації, яку має менеджер, управлінські рішення можуть бути детерміновані(прийнятими в умовах визначеності) або ймовірні (прийнятими в умовах ризику або невизначеності).

Детерміновані рішення приймаються в умовах визначеності, коли керівник має у своєму розпорядженні практично повну і достовірну інформацію у відношенні розв’язуваної проблеми, що дозволяє йому точно знати результат кожного з альтернативних варіантів вибору. Приймаючи рішення про запуск у виробництво визначеного виробу, керівник може точно визначити рівень витрат виробництва , тому що ставки орендної плати, вартість матеріалів і робочої сили можуть бути розраховані досить точно.

Аналіз управлінських рішень в умовах визначеності це найпростіший випадок: відома кількість можливих ситуацій (варіантів) і їх наслідки. Потрібно обрати один з можливих варіантів. Ступінь складності процедури вибору в даному випадку визначається лише кількістю альтернативних варіантів.

Однак лише деякі рішення приймаються в умовах визначеності. Більшість управлінських рішень є ймовірними. Ймовірними називаються рішення, прийняті в умовах ризику або невизначеності.
До рішень прийнятих в умовах ризику, відносять такі , результати яких не є визначеними , але імовірність кожного результату відома.

У ряді випадків, однак, організація не має достатньо інформації для об’єктивної оцінки імовірності можливих подій. У таких ситуаціях керівникам допомагає досвід, що показує, що саме може відбутися з найбільшою імовірністю. У цих випадках оцінка імовірності є суб’єктивною. Рішення приймається в умовах невизначеності, коли через нестачу інформації неможливо кількісно оцінити імовірність його можливих результатів. Це досить часто зустрічається при рішенні нових, нетипових проблем, коли фактори настільки нові або складні, що про них неможливо одержати достатньо інформації. Невизначеність характерна і для деяких рішень, які приймаються у мінливих ситуаціях.

В умовах невизначеності, керівник може використовувати дві основні можливості:
1) спробувати одержати додаткову інформацію і ще раз проаналізувати проблему з метою зменшення її новизни і складності. Разом з досвідом і інтуїцією це дасть йому можливість оцінити суб’єктивну, передбачувану імовірність можливих результатів;
2) коли бракує часу або засобів на збір додаткової інформації, при прийнятті рішень доводиться покладатися на минулий досвід і інтуїцію.
Підстави для ухвалення рішення. Інтуїтивні рішення.
Чисто інтуїтивне рішення — це вибір, зроблений тільки на основі відчуття того, що він правильний. Просто людина робить вибір. Те, що називається осяянням або шостим почуттям, і є інтуїтивні рішення.

Рішення, засновані на судженнях. Такі рішення іноді здаються інтуїтивними, оскільки логіка їх не очевидна. Рішення, засноване на судженні, — це вибір, обумовлений знаннями або накопиченим досвідом. Людина використовує знання про те, що траплялося в подібних ситуаціях раніше, щоб спрогнозувати результат альтернативних варіантів вибору в існуючій ситуації. Спираючись на здоровий глузд, вона обирає альтернативу, що принесла успіх у минулому.
Раціональні рішення. Головне розходження між раціональним і заснованим на судженні рішеннями полягає в тім, що перше не залежить від минулого досвіду. Раціональне рішення приймається за допомогою об’єктивного аналітичного процесу.

Місце і функції в процесі керування. Оцінка зовнішніх умов звичайно пов’язується з підготовкою визначеної дії, але в той же час є самостійною задачею. Оцінити зовніші умови тільки шляхом умовиводу на підставі суджень неможливо. Звичайно немає повної гарантії правильного розпізнавання положення справ і обставин. Оцінка зовнішнів умов сама по собі містить всі основні ознаки підготовки й ухвалення рішення.

Ухвалення рішення про те, яку інформацію варто вважати щирою, називають інформаційним рішенням. Інформаційне рішення припускає перетворення інформації в таку форму, яка найбільшою мірою відповідає конкретній задачі керування.

Наприклад, керівникові підприємства протягом деякого часу надходить різноманітна інформація про стан робіт на різних ділянках. У результаті обробки цієї інформації і зіставленням її з більш ранньою керівник виробляє своє уявлення про виробничу ситуацію, тобто складає її уявну модель. Це і є інформаційне рішення.

Організаційне рішення — це вибір з альтернатив, який повинен зробити керівник, щоб виконати обов’язкок, щодо його посади. Його ціль — забезпечення руху до поставлених перед організацією цілей.

Організаційне рішення складається з визначення структури, розподілу функцій між підрозділами і посадовими особами, установлення підпорядкованості і схеми взаємин.

Особливістю організаційних рішень є їхня орієнтація на порівняно великий діапазон ситуацій. Навіть організації одноразового призначення можуть при виконанні поставленої задачі зіштовхнутися з різноманітними складностями. Тому їхніми необхідними якостями є адаптивність (здатність пристосовуватися до обставин) і стійкість до сторонніх впливів. До найбільш складних і відповідальних відносять рішення, що називають технологічними або управлінсько-технологічними. Клас технологічних рішень у виробничих організаціях містить у собі, зокрема: визначення мети, установлення готовності до проведення робіт і визначення їхнього головного напрямку, розподілу сил, засобів і способу проведення робіт, постановку задач підрозділам.

Найбільш відповідальним у класі технологічних рішень є визначення мети, на підставі чого будуються інші елементи рішення і критерій ефективності. Ціль при цьому є не зовнішнім фактором стосовно технологічного рішення, а частиною його змісту.

1.2 Етапи процесу прийняття управлінських рішеннь
В управлінні організацією прийняття рішень здійснюється менеджерами різних рівнів і носить більш формалізований характер, ніж це трапляється у житті. Справа в тім, що тут рішення стосується не тільки однієї особистості, найчастіше воно відноситься до частини або до цілої організації, і тому підвищується відповідальність за прийняття організаційних рішень.Виділяють два рівні рішень в організації: індивідуальний і організаційний. Якщо в першому випадку керівника більше цікавить сам процес, його внутрішня логіка, то в другому — інтерес зрушується у бік створення відповідного середовища навколо цього процесу.

Відмітними рисами прийняття рішень в організації є наступні: свідома і цілеспрямована діяльність, здійснювана людиною; поведінка, заснована на фактах і ціннісних орієнтирах; процес взаємодії членів організації; вибір альтернатив у рамках соціального і політичного стану організаційного середовища; частина загального процесу управління; неминуча частина щоденної роботи менеджера; важливість для виконання всіх інших функцій управління.

Результатом роботи менеджера є управлінське рішення. Від того, яке буде це рішення, залежить уся діяльність організації, залежить і те, чи буде досягнута поставлена мета чи ні. Тому прийняття менеджером того або іншого рішення завжди несе за собою визначені труднощі. Це пов’язано з відповідальністю, що бере на себе менеджер, і з невизначеністю, що є присутнім при виборі однієї з альтернатив.

Більшість проблем, що зустрічаються в роботі менеджера, не так часто повторюються, і тому їхнє рішення є теж свого роду проблемою — проблемою вибору, що зробити не завжди легко.
Проблема — це ситуація, що представляє собою перешкоду для досягнення цілей, поставлених організацією. Якби життя було монотонне і передбачуване, то не виникало б ніяких проблем і не довелося б приймати рішення по їх подоланню. Але не можна відразу вгадати, як складеться та або інша ситуація, і тому в процесі планування не можна врахувати усі відхилення бажаної ситуації від дійсної. У результаті цих відхилень і з’являються проблеми. Прийняття неефективних рішень — часто результат відсутності навичок мислити логічно. Украй необхідно підходити до прийняття рішень як до раціонального процесу. Ціль ухвалення рішення — зробити оптимальний вибір з декількох наявних можливостей, щоб домогтися визначеного результату.

Існує багато підходів до виділення різних етапів і стадій процесів ухвалення рішення. Більшість розходжень виникає з питання про включення в процес стадії, пов’язаної з виконанням рішення. У багатьох іноземних джерелах весь процес ухвалення рішення в організації розглядається як функція проблеми, альтернатив і виконання рішення.

Будь-яке управлінське рішення проходить через три стадії:
1. З’ясування проблеми
— збір інформації,
— з’ясування актуальності,
— визначення умов при яких ця проблема буде вирішена

2. Складання плану рішення
— розробка альтернативних варіантів рішення,
— зіставлення варіантів рішення з наявними ресурсами,
— оцінка альтернативних варіантів по соціальних наслідках,
— оцінка альтернативних варіантів по економічній ефективності,
— складання програм рішення,
— розробка і складання детального плану рішення

3. Виконання рішення
— доведення рішень до конкретних виконавців,
— розробка заохочень і покарань,
— контроль за виконанням рішень.

Перша стадія процесу складається у визнанні необхідності рішення і включає наступні етапи: визнання проблеми; формулювання проблеми; визначення критеріїв успішного рішення.

Кожне нове рішення в керуванні виникає на основі раніше зробленого рішення, дія по якому або завершилася, або відхилилася від спочатку обраного варіанту. Відхилення ситуації від заданого стану в процесі ухвалення рішення виявляється менеджером не відразу. На практиці це відхилення являє собою розрив між цілями організації і способами їхнього досягнення.

Швидкість виявлення цієї розбіжності залежить від двох факторів:
1) здатності системи керування робити це в режимі саморегулювання;
2) досвідченості й індивідуальних характеристик менеджера.

Етап вивчення ситуації спрямований на визнання або не визнання існуючої в організації проблеми. Процес буде йти по-різному для структурованих і неструктурованих проблем. У першому випадку визнання проблеми буде відбуватися досить прямолінійно. Якщо виробниче завдання виконане на 70%, то для її керівника зовсім очевидно, що проблема існує і проблему треба вирішити. В другому випадку визнання проблеми саме стає проблемою. Це трапляється тоді, коли мається неясна і неадекватна інформація про розвиток і тенденції в організації й у її зовнішньому середовищі. Прикладом такого рішення може бути введення нової продукції на ринок на основі інформації, отриманої з відділу маркетингу.

Визнання або не визнання проблеми багато в чому залежить від рівня її сприйняття. При цьому можливі помилки, зв’язані з наступними обставинами:
— проблема дана кимось зверху й у менеджера немає вибору крім як «визнати» її;
— бажано швидке рішення проблеми,що виникла, і не залишається досить часу на її визнання;
— припустиме рішення низької якості, проблема може повторюватися;
— проблема добре знайома і до неї застосовується старе рішення;
— немає попереднього досвіду по проблемі і її визнання може не відбутися;
— проблема є дуже складною й її ідентифікація ускладнена;

Визнання проблеми є необхідною умовою для її рішення, тому що якщо проблема не існує для того, хто приймає рішення, то ухвалення рішення не відбудеться.У разі,коли проблема визнана, то наступний етап у розглянутому процесі — це інтерпретація і формулювання проблеми.

Інтерпретація проблеми — це додання значення і визначення тієї проблеми, що визнана. Проблема може бути визначена як можливість, як криза або як рутинна. Перший тип проблеми необхідно знайти і розкрити. Другий і третій виявляються самі і вимагають утручання менеджера. Рутинні, або повторювані, проблеми відносяться до категорії структурованих, а можливості і криза до неструктурованого. Відповідно кожне з них буде вимагати різного типу рішень: структуровані — програмованих; неструктуровані — непрограмованих.

Визначення і наступне формулювання проблеми дозволяють менеджерові ранжирувати її в ряді інших проблем. Найбільш важливими, як правило, стають проблеми з наступними характеристиками:
— проблема підтримується ресурсами, необхідними для її рішення (наприклад, виділені додаткові бюджетні засоби );
— рішення проблеми відкриває можливість, від якої не можна відмовитися (наприклад, вихід на ринок з новою продукцією дозволяє фірмі поліпшити конкурентні позиції).

На практиці кількість проблем, що одержують оцінку як найбільш важливих, звичайно перевищує можливості менеджера в рамках наявних у нього часу на їхнє вирішення.
Етап визначення критеріїв успішного рішення передує пошукові альтернатив, що допомагає уникнути багатьох помилок, що виявляються пізніше. Сюди включаються питання, пов’язані з відношенням до цілей, з методами вироблення рішень і зі зниженням емоційної напруженості на початкових етапах процесу ухвалення рішення. На думку фахівців, даний етап починаться з визначення двох типів критерію: критерій «ми повинні» (або цілі) і критерій «ми хочемо». Перший тип критерію застосувається до того, як яка-небудь альтернатива буде розглядатися. Даний критерій вимагає ретельного обґрунтування, тому що може усунути основу для розробки можливостей і альтернативи.
Щодо критерію «ми хочемо» розглядаються ті цілі, що бажані, але по них не обов’язково повинні розглядатися які — небудь альтернативи.

Стадія вироблення рішення складається з етапів розробки, оцінки і вибору альтернатив. Як тільки визначені фактори, що обмежують рішення, менеджер починає роботу з пошуку альтернатив або можливих напрямків дій для рішення проблеми.

Однак виникають нові, унікальні проблеми, рішення яких не уміщується в стандартні рамки. У цьому випадку необхідний творчий підхід. Секрет творчого середовища у вмілому керуванні. Існує багато методів творчого пошуку альтернатив:
«мозкова атака», метод висування пропозицій, груповий аналіз ситуації, карта думок і т.п. На цьому етапі менеджер змушений брати на себе зобов’язання за майбутній курс дій. Гарний попередній аналіз альтернатив дозволяє різко звузити рамки майбутнього вибору. При виборі альтернативи можуть використовуватися три підходи:

минулий досвід; проведення експерименту; дослідження й аналіз. Використання минулого досвіду є найбільше використовуваним підходом у виборі альтернативи. Деякою мірою досвід дає змогу керівникові виробити уміння і навички прийняття правильних рішень . Той факт, що керівник піднявся вище, свідчить про цінність і корисність нагромадження досвіду.

Експеримент як метод вибору альтернативи заснований на тому, що береться одна або декілька альтернатив, і вони випробовуються на практиці з метою визначити, що відбудеться далі.
Дослідження й аналіз передбачає рішення проблеми через її розуміння. Метод передбачає розкладання проблеми на частини і вивчення кожної з них. Саме вивчення й аналіз у цьому випадку набагато дешевше, ніж експеримент.

Третя, остання, стадія в процесі прийняття рішень — виконання рішення — складається з організації виконання рішення , аналізу і контролю виконання і здійснення зворотнього зв’язку. Організація виконання рішення як етап передбачає координацію зусиль багатьох людей. Менеджер має зацікавити і мотивувати людей в реалізації рішення, розташувати людей так, щоб щонайкраще використовувати їхні здатності.Даний етап складається з декількох кроків необхідних для того, щоб рішення виконувалося. Сюди відноситься складання плану заходів, що змушує менеджера думати про конкретні дії, що перетворюють рішення в реальність. Необхідно розподілити права і відповідальності серед учасників. Варто також побудувати комунікаційну мережу для обміну інформацією і відрегулювати відповідні відносини підпорядкування між учасниками.

Наступний етап — це вбудовування в рішення механізму одержання інформації про хід виконання рішення: повинна здійснюватися функція контролю — встановлення стандартів і вимірів показників у відношенні цих стандартів. Отримана в ході відстеження інформація необхідна для коректування дій. Відстеження і зворотний зв’язок займають у роботі менеджера багато часу. При цьому менеджерові краще безпосередньо контролювати ситуацію: по-перше, завжди краще інформація з перших рук, по-друге, це дозволяє показати підлеглим інтерес менеджера до виконуваного рішення, що дужже важливо для лідерування.

1.3 Роль керівника в процесі прийняття рішень
У попередніх пунктах вже неодноразово згадувалося про роль менеджера в процесі ухвалення рішення. Можна виділити чотири основні функції керівника в цьому процесі:
1. Керівник повинен керувати процесом вироблення рішення ;
2. Керівник висуває задачу для рішення, бере участь у її конкретизації і виборі критеріїв оцінки. Уміння правильно визначити і поставити задачу — найважливіший його обов’язок, творча частина його роботи.
3. Керівник виконує складну роботу з ухвалення рішення.
4. Керівник організує виконання рішення.
Можна виділити два основних типи працівників, що беруть участь у процесі підготовки й ухвалення рішення: аналітики (системні ) і керівники. Більшість керівників у процесі спільної роботи з аналітиками над постановкою задачі виявляють такі проблеми і можливості, про існування яких не було відоме до того.

Як правило, аналітики домагаються ясної, логічної, математичної постановки задачі. Однак, така постановка в очах керівника може здаватися погано пристосованою до сфери його діяльності. Зі своєї сторони аналітик схильний недооцінювати роль інтуїції і минулого досвіду, він схильний загострювати увагу скоріше на виборі і застосуванні методів обґрунтування рішень, ніж на доцільності й ефективності їхнього використання. Керівник повинний приймати рішення, спираючись на варіанти, розроблені аналітиками, серед яких вибрати оптимальний найчастіше складно. Інтуїція ж керівника повинна використовуватися на додаток, а не як заміна результатів роботи аналітиків.
Аналітики розглядають ухвалення рішення як самостійний процес, для керівників ухвалення рішення є лише частиною всього процесу керування, де необхідно враховувати й об’єктивні, і суб’єктивні фактори, що впливають на рішення проблеми.
Керівник вибирає єдиний варіант рішення з запропонованих аналітиками. Він повинний вчасно одержати дані аналізу, навіть неповні. Не прийняте вчасно рішення — більш груба, помилка,яка має тяжкі наслідки, ніж рішення прийняте, але, яке має помилки.

Завжди є якийсь оптимум, деяка крапка, до якої треба вести дослідження і після якої настав час скористатися його плодами, прийняти рішення. Вибрати цей момент, вловити його не раніш і не пізніше — це вже справа, що вимагає іншого підходу, іншої підготовки й інших якостей, чим ті, котрі характерні для аналітика.
Рішення є безпосереднім продуктом праці керівника будь-якого рівня і рангу.

Прийняття управлінських рішень

2.1 Технології прийняття управлінських рішень, їх особливості та їх практичне використання

Вже неодноразово згадувалося, що процес ухвалення рішення — це нескінченна послідовність взаємопов’язаних кроків. І сукупність цих кроків буде різною для кожного виду проблем. Кожен вид проблеми вимагає свого шляху (напрямку) рішення. Однак повсякденний обсяг роботи керівника будь-якого рівня не дозволяє йому відводити окремий час для вироблення нових напрямків дій для кожної проблеми. Саме тут криється важливість і необхідність використання визначеної технології. Технологія дозволяє раціонально використовувати час і ресурси. Отже, потреба в технологіях з’являється тоді, коли виникає необхідність у раціональних (з погляду ефективності) діях у керуванні соціальними процесами.
Зовсім очевидним стає те, що об’єктивно кращою технологією ухвалення рішення бути не може. Тому проблема існування оптимальної, універсальної технології по прийняттю рішень вирішується виходячи з того, що кожна організація (фірма або підприємство) функціонує у визначеній сфері і зустрічається з проблемами, виникнення яких характерно для діяльності в цій сфері. Технології, що дозволяють вирішувати ці проблеми найбільше ефективно, будуть оптимальні для цієї організації.
В психології управління існують такі види технологій розробки та реалізації управлінських рішень:
1. Технологія „Управління за результатами”;
2. Технологія „Управління на базі потреб та інтересів”;
3. Технологія „Управління шляхом постійних перевірок і вказівок”;
4. Технологія „Управління у виняткових випадках”;
5. Технологія „Управління на базі штучного інтелекту”;
6. Технологія „Управління на базі активізації діяльності персоналу”;
Технологія „Управління за результатами” заснована на пріоритеті кінцевих результатів над плануванням і прогнозуванням. Основною функцією, яка реалізовується керівниками, є координація (коректування) дій і рішень у залежності від отриманого результату. Ця технологія реалізується в середніх і малих компаніях або в їхніх підрозділах, в яких:

• проміжок між прийняттям рішень і результатом виконання мінімальний (година, кілька днів);
• відсутні нездоланні труднощі швидкого придбання необхідних ресурсів або повернення не використаних;
• професіоналізм керівника організації або керівника проекту досить високий;
• виробництво переважно механізоване.

У залежності від ситуації і кінцевого результату керівник повинен постійно коректувати розміщення і навчання кадрів, технологію й організацію праці, номенклатуру і якість застосовуваних матеріалів, реалізацію продукції і прибутковість організації. Дія технології завершується по досягненні поставленої мети.
Технологія „Управління на базі потреб та інтересів” заснована на пріоритеті міжособистісних відносин. Взаємодія між керівником і підлеглим при реалізації даної технології може виникнути тільки за умови, що у виконанні завдання зацікавлені як сам керівник, так і підлеглий.
Умови застосування технології:

• великий часовий інтервал між прийняттям або коректуванням рішення й отриманням результату;
• переважно колективний характер роботи;
• наявність тісних сімейних, побутових і виробничих зв’язків з більшістю організацій, розташованих у тому ж самому адміністративному регіоні: селі, селищі і т.д.
• наявність ринку фахівців.

Дана технологія дозволяє керівнику безпосередньо, а не опосередковано впливати на потреби й інтереси працівників.
Технологія „Управління шляхом постійних перевірок і вказівок” заснована на пріоритеті контролю і керування персоналом.
При такій технології керування людина краще реалізує свої потреби в самовираженні, самопрояві, стабільності і порядку. Тверде керування нічого спільного не має з жорстоким і волюнтаристичним керуванням.
Дана технологія ефективно реалізується в невеликих організаціях, де авторитет і професіоналізм керівника поза сумнівами — у нових наукомістких організаціях, навчальних закладах.
Технологія „Управління у виняткових випадках” заснована на пріоритеті професіоналізму виконавців або відпрацьованої виробничої технології. Винятковий випадок — це набір ситуацій, що заважає виконавцю належним чином і у визначений строк виконати доручене завдання. Винятковий випадок не відноситься до форс-мажорних ситуацій. Дана технологія ефективно реалізується в невеликих організаціях або з жорстко регламентованою технологією, або з довірчою (функціональною) структурою керування.
Технологія „Управління на базі штучного інтелекту” заснована на пріоритеті відпрацьованої практики, статистики і сучасних економіко-математичних методів, реалізованих у виді баз знань або баз даних в середовищі сучасних комп’ютерних технологій. Штучний інтелект — це система сучасних інформаційних технологій, що моделюють деякі сторони розумової діяльності людини при підготовці і реалізації рішень. Технологія заснована на тому, що переважна більшість відхилень у роботі організації є штатними, тобто повторюваними з відомим набором рішень по їх усуненню. Позаштатні відхилення звичайно виникають на базі штатних, тому набір рішень по їхньому усуненню може бути отриманий шляхом кореляції штатних методів рішень за допомогою інформаційної системи. Дана технологія особливо ефективна для організацій, що часто змінюють номенклатуру продукції, що випускається, і для організацій, що мають великий обсяг складних типових процедур.
Технологія „Управління на базі активізації діяльності персоналу” заснована на пріоритеті стимулів та заохочень працівника. Вона ефективна, коли продуктивність праці і якість продукції, що випускається, в основному визначаються настроєм, психологією та станом здоров’я працівника, а також соціально-психологічним кліматом у колективі. Штат співробітників не обмежений. Технологія вимагає наявності системи спостереження за впливом стимулів і заохочень на діяльність кожного працівника і коллективу в цілому.
У світовій практиці активізації діяльності персоналу успішно застосовується ряд теорій мотивації (спонукання) до ефективної праці. До них відносяться : теорія Х, теорія Y, теорія очікуваннь, теорія справедливості.
На практиці при вирішенні проблем вибору доводиться переборювати ряд істотних труднощів:
1. Багатоаспектний характер оцінок якості альтернатив. У більшості випадків оцінки якості альтернатив можна приблизно розділити на оцінки ефективності й оцінки вартості. Пройшли ті часи, коли оцінку ефективності кожної з альтернатив можна було здійснювати за єдиним грошовим критерієм. Як правило, для раціонального рішення необхідно зосереджувати увагу на прямих і непрямих оцінках ефективності, оцінках з погляду зовнішнього середовища і побічних явищ. Грошові оцінки ефективності є лише одними з багатьох. Те ж відноситься і до оцінок втрат, тому що багато втрат при реалізації альтернатив важко виразити в грошовому вимірі. Прийняті рішення можуть істотно впливати на різні групи людей, що збільшує кількість можливих оцінок. У багатьох випадках необхідно враховувати зміни оцінок у часі.
2. Труднощі виявлення всіх аспектів порівняння альтернатив. Визнання того факту, що альтернативи варто оцінювати багатоаспектно, робить проблему оцінки більш реалістичною, але порушує важке питання про повноту списку аспектів. Звичайно, іноді сама проблема диктує керівникові, що саме треба взяти до уваги, а що — відкинути. Але найчастіше це питання переростає в самостійну проблему.
3. Труднощі зіставлення різнорідних якостей. Існування різнорідних аспектів оцінки альтернативи ставить перед керівником проблеми їхнього зіставлення. Насамперед, таке зіставлення завжди суб’єктивне і тому завжди може піддаватися критиці. Проблеми зіставлення різнорідних якостей складні ще і тому, що це — найбільш відповідальна задача для керівника, що приймає рішення. Прагнення передоручити таке зіставлення експертам, сховати його за необ’єктивними моделями рівноважно для керівника відмовленню від прийняття рішень .
4. Суб’єктивний характер багатьох оцінок якості альтернатив. Для проблем на практиці надійність суб’єктивних оцінок не може бути абсолютною. Навіть при повній єдності експертів можливий такий поворот подій, коли їхні оцінки виявляться неправильними. Можливо також існування різних моделей або розбіжність оцінок експертів. Отже, кілька альтернатив можуть мати різні оцінки і результат вибору залежить від того, які з цих оцінок будуть використані.
5. Труднощі організації роботи експертів. Основним джерелом інформації для оцінки альтернатив є люди, експерти. Однак одержати від них необхідну інформацію далеко не просто. Часто від експертів потрібно досить істотна за обсягом робота, у той же час кращі фахівці, як правило, люди зайняті, завантажені основною роботою. Виникає питання про те, яким чином стимулювати їх інтенсивну, творчу роботу з оцінки альтернатив. Крім того, експерти можуть бути упереджені і віддавати перевагу якої-небудь з альтернатив. Можливо, наявність прямого або непрямого тиску на експертів з метою зміни їхньої оцінки на користь якихось альтернатив. В ряді ситуацій люди суб’єктивні й упереджені, а коло кращих експертів для багатьох проблем порівняно вузьке, то проблема одержання надійної інформації від експертів далеко не проста.
6. Труднощі одержання повного списку альтернатив. Звичайно, задача оцінки альтернатив у складних проблемах вибору досить складна. Але в ній є одне істотне припущення, що набір альтернатив вже відомий. Іноді виявляється, що краще рішення проблеми пов’язане з новим поглядом на неї, тобто з пошуком нової альтернативи. Проблема повноти списку альтернатив є однією з складних проблем у процесі вибору.

Влада може бути демократичною тільки тоді,
коли вона радиться з людьми і відповідає перед людьми.
А ефективною — тоді, коли ці поради стають складовою частиною її політики.
Міністр Кабінету міністрів України (2003-2005) Анатолій Толстоухов

Кожен громадянин демократичної держави має право на отримання повної, достовірної та всебічної інформації про функціонування влади, ним обраної, про її плани та можливі напрями дій. Через це відкритість влади багато у чому визначає стан відносин між державною владою та суспільством у цілому, формування ефективного механізму взаємодії між ними та впливу громадськості на процес прийняття рішень, тобто участь громадян та їхніх об’єднань у розробці та реалізації державної політики як у центрі, так і на місцях. Таким чином, вирішення проблеми відкритості, гласності або публічності державної влади є одним із ключових напрямів у процесі подальшого утвердження в Україні демократичних принципів діяльності держави, укорінення цивілізованих норм політичної культури. Можна стверджувати, що рівень відкритості є провідним критерієм демократичності державної влади. Разом із тим, право людини на доступ до інформації, насамперед щодо державної влади, розглядається у сучасній юридичній практиці як одне з наріжних прав людини й громадянина

Аналіз українського законодавства щодо висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні
Згідно Українського законодавства засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.
Розрив чи змішування змісту офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової інформації або журналістом не допускається. Право висвітлення і коментування діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, подій державного життя в Україні гарантується Конституцією, Законом «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», іншими законами України.
Українська держава гарантує громадянам право на свободу інформації (ст. 34 Конституції України), на індивідуальні та колективні звернення до органів влади та посадових осіб (ст. 40), на участь в управлінні державними справами (ст. 38).
Стаття 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні першими» з основних десяти принципів місцевого самоврядування називає принципи народовладдя, законності, гласності. Означені принципи є взаємопов’язаними, оскільки народовладдя, як основна ознака і функція демократичного суспільства, може бути реальним і втіленим у життя лише тоді, коли влада діє на підставі законів, що на практиці може бути здійснено лише в умовах гласності, тобто відкритості владних органів і посадових осіб різних рівнів. Принагідно нагадати, що демократію не слід розуміти вузько і вульгарно, зводячи її до права і можливості всіх громадян вільно висловлювати свої думки та вільно обирати своїх представників до органів влади. Демократія – це свобода думки, свобода слова та вільного вибору в умовах володіння всією повнотою об’єктивної інформації. Це, зрештою, – можливість впливу на владу і корекції дій влади на підставі об’єктивних знань про її діяльність.
Сказане вище означає, що відкритість влади функціонально має служити народові, його духовному і матеріальному збагаченню і що ця відкритість повинна мати двобічний характер: інформація мусить іти від влади до народу і від народу до влади. У цьому зв’язку привертає увагу Стаття 13 Закону про місцеве самоврядування, що має назву “Громадські слухання”. У статті йдеться про те, що територіальна громада має право проводити громадські слухання – зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого самоврядування, що належать до відома місцевого самоврядування. Пропозиції, що вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування.
Зміст Статті 13-ої є принципово новим підходом до вирішення питання відкритості місцевої влади, оскільки вона законодавчо унормовує можливі ініціативи з боку громадськості.
На сьогодні держава сформувала цілу низку механізмів залучення громадян до прийняття рішень, однак більшість із них не працюють належним чином. Головними причинами цього є невміння і небажання представників влади керуватися в роботі певними принципами і переходити до процедур публічної політики, визнавати організації громадянського суспільства рівними партнерами і проводити з ними консультації. З іншого боку, ми бачимо пасивність і відсутність професійної готовності самої організованої громадськості вести професійний діалог щодо вироблення державної політики.

Що значить термін «відкритість влади»?
Необхідно зазначити, що термін «відкритість влади» не можна зводити до взаємин між владою та окремими громадянами. За цим необхідно бачити певні суспільні інституції, які забезпечують і здійснюють тиск на владу, забезпечують певну спрямованість влади і, нарешті, формують всю архітектуру владної системи по відношенню до громадянина. Відкритість влади — це бажання, а головне — вміння влади поділитися владою. З ким? З об’єктами цієї влади. Тобто є суб’єкти влади на одному полюсі, а є об’єкти влади на іншому полюсі. Тобто відкритість влади — це співучасть об’єктів у здійсненні влади, яким на деякий час дозволяють стати суб’єктами цієї влади.
Відкритість слід розглядати більш як засіб, ніж мету. Якщо говорити про відкритість як певний засіб, то необхідно з’ясувати для чого. Перше питання — ефективність управління. Тобто відкритість дійсно забезпечує той оптимальний зворотній зв’язок, який дозволяє ефективно управляти. Але, при цьому існує цілий ряд „але», пов’язаний з тим, що ця відкритість повинна бути певним чином фільтрована. Друге питання — необхідність відкритості — це питання довіри до влади. Влада повинна бути сама зацікавлена в такій відкритості. Без відкритості немає довіри до тих заходів, які проводить влада. І третє — питання відкритості почасти розглядаються як питання видовища у владі. Необхідно дійсно усвідомлювати, що баланс між відкритістю і захистом повинен адекватно відповідати особливостям нашого соціокультурного розвитку, особливості управлінської культури, особливості культури влади.
Необхідно розглядати відкритість не тільки як інформаційну відкритість, а більш як системний функціональний феномен у сфері управління. Сьогодні державний апарат є певною річчю в собі. Це апарат, який знаходиться над суспільством, що себе вважає самодостатнім, і це обумовлюється достатньо об’єктивними причинами. Перед тим, як говорити про відкритість, необхідно сказати про нову парадигму державного управління в цілому. Під державним управлінням сьогодні (під держапаратом) необхідно було б розуміти певну спеціальним чином сформовану команду топ-менеджерів, яка наймається суспільством для виконання певних конкретних функцій. У цьому випадку необхідно сказати, що ця команда, оскільки її найняли, повинна бути і відкритою, і прозорою, оскільки вона виконує роботу, яку їй дали. Тобто немає відірваності державної машини від суспільства. Звідси можна зробити висновок, що уряд будь-якого рівня повинен забезпечити принципову можливість функціональної взаємодії з кожним громадянином, з кожною суспільною організацією і з кожним юридичним утворенням, тобто принципово забезпечити функціональну взаємодію з кожним.

Нові можливості забезпечення відкритого доступу громадян до інформації про діяльність влади
Сьогодні інформаційні технології дозволяють реалізовувати таку взаємодію достатньо легко (технологічно легко). При цьому, як можливість реалізації і такої взаємодії виступає реалізація моделі «електронного уряду». На жаль, досить часто електронний уряд сприймається як представлення інформації на веб-сайтах. Насправді, це дійсно необхідний атрибут в діяльності уряду, але недостатній. Електронний уряд — це такий режим функціонування уряду будь-якого рівня, коли всі бізнес-процеси (управлінські процеси в ньому і поза ним) підтримуються відповідними комп’ютерними інформаційними технологіями. Тоді можна говорити, що це є електронний уряд. Електронний уряд як інструментарій дійсно допомагає реалізувати відкритість, але вже у розумінні підвищення ефективності діяльності цього уряду.
Відкритість державної влади визначається трьома основними чинниками. По-перше, це якість чинного нормативно-правового забезпечення, згідно якого функціонує державний апарат. По-друге, це існування дієвих і конкретних механізмів і процедур реалізації прав доступу громадян до інформації про діяльність державної влади. І по-третє, найважливіше, існуючим у суспільстві, і зокрема в державному апараті, рівнем політичної культури. Сьогодні в Україні вже сформовано доволі розгалужену законодавчу базу щодо забезпечення відкритості. І питання, насамперед, полягає в укоріненні цих нормативно-правових норм у масову свідомість як громадян, як членів суспільства, так і державних службовців. Проте складність цієї проблеми полягає, насамперед, в її певній новизні для вітчизняної політико-адміністративної практики, традиції відтворення та сприйняття якої сформовано, в основному, в рамках жорсткого тоталітарного чи авторитарного дискурсу. До того ж, питання забезпечення відкритості влади відноситься до дуже делікатної сфери регулювання міжособистісних стосунків, що формує певні додаткові проблеми у цій галузі. Найскладнішою та найсуперечливішою залишається ситуація з розумінням необхідності відкритості влади у свідомості як працівників цих самих органів, так і суспільства в цілому, бо відкритість влади настільки ж залежить і від суспільства, від суспільного запиту про державну інформацію, наскільки вона залежить від самої держави. Створення якнайкращого законодавства не дозволить забезпечити відкритості, поки не відбудеться певних змін у масовій свідомості. І важливо, що ці зміни мають відбуватися не лише тільки в свідомості державних службовців, а й у свідомості суспільства в цілому.
У цьому контексті слід згадати про ЗМІ як важливий інструмент забезпечення відкритості влади. Мас-медіа як посередник між державою та суспільством здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації держава-суспільство. Від якості функціонування системи ЗМІ значним чином залежить реальний рівень відкритості державних інститутів. Тому одночасно з поширенням можливостей доступу журналістів до інформації, необхідно формувати механізми контролю громадськості за діяльністю ЗМІ, дотриманням ними ролі медіатора, посередника між суспільством та владою.
Необхідно наголосити, що забезпечення інформаційної відкритості державної влади є двостороннім процесом. З одного боку, її запорукою є існування суспільного запиту на отримання об’єктивної та вичерпної інформації про діяльність владних органів, активна позиція громадянського суспільства по відношенню до державної влади. З іншого боку, рівень відкритості визначається реальною діяльністю конкретних органів державної влади з метою якомога кращого інформування громадськості про свою роботу, одним з чинників чого є бажання влади легітимізувати себе.
Приєднавшись до Європейської конвенції з прав людини і захисту основних свобод, Україна взяла на себе позитивні зобов’язання, в тому числі і гарантувати право на інформацію. Позитивні обов’язки держави щодо наших прав, обов’язків і свобод полягають в тому, що держава має виробити певні чіткі правила, зокрема в своїй інформаційній політиці і належним чином довести до відома своїх громадян на своїй території. При цьому необхідно виділити два аспекти. Перший — це доступ громадян до інформації про діяльність влади. І другий — це своєчасне інформування владою, всіма її гілками своїх громадян з питань, які необхідні людям, населенню країни, не обов’язково лише громадянам для того, аби вони могли користуватися своїми правами, обов’язками і свободами.
Надзвичайно важливо, щоб в зоні особливої уваги суспільства і під особливим захистом держави перебувала інформація, яка складає суспільний інтерес (суспільно важлива інформація).
Аналіз світового, насамперед європейського, досвіду доводить, що забезпечення інформаційної відкритості державної влади є важливим напрямом законотворчої діяльності. У більшості країн Європи ухвалені та діють спеціальні законодавчі акти, присвячені цій тематиці. На особливу увагу з точки зору використання досвіду, набутого в нормативно-правовому забезпеченні відкритості, заслуговує законодавство скандинавських країн, насамперед Швеції та Фінляндії. Також певний інтерес з відповідним урахуванням особливостей федерального устрою становить нормативно-правова база ФРН.
Аналіз світового досвіду доводить, що необхідним є певне удосконалення українського законодавства стосовно відкритості влади не лише у частині звернень громадян чи засобів масової інформації до органів державної влади. Світовий досвід діалогу влади і суспільства свідчить про традиції обов’язкової звітності органів влади про свою діяльність незалежно від наявності запитів і звернень громадян, обов’язкове інформування громадян про її поточну діяльність. Саме у цьому напрямі бажаним є подальше коригування законодавства України.
Нині надання інформації громадянам здійснюється через прес-центри органів державної влади шляхом періодичного оприлюднення прес-релізів, повідомлень про заходи органів державної влади, проведення прес-конференцій та брифінгів, налагодження постійної співпраці із засобами масової інформації тощо. Діяльність зазначених підрозділів регулюється відповідним законодавством.
З іншого боку, необхідно зазначити, що однією з основних проблем у цій сфері є часткове відтворення у середовищі державних службовців історичних традицій закритості влади, культу секретності, відсутність усвідомлення необхідності налагодження та підтримання конструктивного діалогу з громадськістю, насамперед, власної відповідальності за це. Саме зазначене є провідним чинником, що визначає труднощі у забезпеченні відкритості.
Окрім інформування громадськості про поточну діяльність органів державної влади важливим аспектом у контексті забезпечення більшої відкритості влади слід вважати пропагування тих чи інших політичних рішень, їх широке роз’яснення та аргументування через засоби масової інформації або інші засоби комунікації. Громадяни країни мають не лише знайомитися з текстами нормативно-правових актів, інших рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, але й усвідомлювати мотиви їхнього ухвалення. Останнє також безперечно позитивно впливатиме на рівень довіри до державної влади.
В Україні сформована та діє розгалужена мережа офіційних видань органів державної влади та місцевого самоврядування, що регулярно та оперативно публікують інформацію про їхню діяльність. Серед таких видань можна згадати «Урядовий кур’єр», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник», «Вісник Національного банку України», «Вісник Державної податкової адміністрації України», друковані органи місцевих рад народних депутатів тощо.
Останнім часом Президент та Уряд України ухвалили низку рішень, спрямованих на використання мережі Інтернет для надання інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування з її оперативним поновленням. Тут необхідно наголосити на важливості технологічного аспекту забезпечення відкритості влади. У зазначеному випадку технології здійснюють радикальний вплив на сутність проблеми. Новітні інформаційні технології принципово розширюють можливості зворотного зв’язку, створюють передумови для функціонування органів державної влади в інтерактивному режимі. У цьому контексті важливою є реалізація в Україні концепції електронного урядування (е-урядування), що передбачає перехід урядових установ на електронні форми надання послуг населенню і взаємовідносин з суб’єктами економічної діяльності. Мета впровадження е-урядування полягає у:
• збільшенні точності, повноти, оперативності та достовірності інформації, що використовується державними установами;
• підвищенні рівня контрольованості діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування з боку вищих структур;
• забезпеченні «прозорості» урядової політики для громадян і суспільства в цілому;
• зниженні накладних витрат тощо.
Показовим з точки зору ефективності, відкритості та прозорості напрямом е-урядування є створення системи е-закупівель. Наприклад, досвід Швеції свідчить про майже п’ятидесятивідсоткову економію коштів в умовах функціонування подібної системи.
Адекватне та ефективне вирішення зазначеної проблеми є неможливим без забезпечення органів державної влади сучасним комп’ютерним та комунікаційним обладнанням, формування кваліфікованого кадрового потенціалу, розробки нових та удосконалення існуючих стандартів інформаційної діяльності. Зокрема, мають бути визначені категорії інформації, спосіб їх оприлюднення, технічні засоби реалізації цього завдання.
Не можна обминути увагою і такий важливий аспект як внутрішньосистемна відкритість державної влади в Україні, тобто відкритість структур влади одна для одної, та, навіть, для себе. Безперечно, що високий рівень її забезпечення підвищує ефективність діяльності держави. Забезпечується керованість і контрольованість діяльності окремих органів влади. Одним із шляхів підвищення рівня внутрішньовладної відкритості є створення єдиної системи інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Не слід забувати і про такий прямий наслідок підвищення рівня відкритості влади як посилення довіри з боку суспільства, що знов-таки автоматично підвищує дієвість влади щодо виконання нею її функцій. Можна стверджувати, що за умов демократичного правління відкритість є однією з запорук легітимності уряду, а отже і його ефективності.
Для покращення ситуації щодо відкритості органів державної влади доцільно розробити комплексну програму діяльності у цій галузі, передбачивши у ній реалізацію конкретних і дієвих заходів за наступними напрямами:
1. удосконалення нормативно-правового забезпечення. Цей напрям має передбачати реалізацію таких дій: уточнення положень законодавства про діяльність органів державної влади у частині визначення інформування громадян про поточну діяльність органу державної влади як важливого завдання; чітке визначення характеру інформації, обов’язкової до оприлюднення, та способів її опублікування з передбаченням відповідного фінансування;
2. формування у державних службовців стійких внутрішніх переконань щодо їхньої відповідальності за інформування громадськості про діяльність державної влади та набуття ними необхідних знань та навичок. Важливим засобом цього має стати внесення відповідних змін до програм підготовки та перепідготовки державних службовців.
3. інформування населення про його права щодо доступу до інформації про функціонування органів державної влади, зокрема через залучення до цієї діяльності громадських організацій, а також обгрунтування та роз’яснення причин прийняття урядових рішень;
4. впровадження сучасних форм забезпечення відкритості влади, таких як громадські слухання, відкриті експертні обговорення тощо;
5. підвищення правової та політичної культури громадян України;
6. вжиття комплексу конкретних та дієвих заходів щодо підвищення технологічної забезпеченості інформаційної відкритості;
7. створення ефективних механізмів контролю як державного, так і громадянського, насамперед за допомогою ЗМІ, за забезпеченням відкритості органів державної влади та місцевого самоврядування;
8. формування суспільного попиту на інформацію про діяльність державної влади, інтересу громадян щодо її отримання.

Висновки
Відкритість державної влади, зокрема її інформаційний аспект, є важливим чинником розвитку процесів демократизації держави та суспільства, становлення громадянського суспільства, запорукою утвердження в Україні демократичних норм та правил щодо відносин між громадянами, їхніми об’єднаннями та органами державної влади. Поступова трансформація системи влади в Україні від радянської до незалежної суверенної, правової держави вимагає запровадження нових стандартів, становлення нової культури взаємовідносин між владою та суспільством. Одним з важливих аспектів зазначеного є перехід від системи влади з надзвичайно високим ступенем закритості до влади, відкритої для суспільства.
Забезпечення гласності та відкритості функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування є важливою запорукою демократизації суспільства та держави. Саме відкритість влади, її здатність, спроможність і готовність до діалогу з різними суспільними силами значним чином визначають внутрішньополітичну ситуацію і впливають на процеси консолідації демократії.

Література

1. Україна. Закон. Про внесення змін до Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»: Прийнятий… 24 жовт. 2002 р. № 207-IV // Голос України. — 2002. — 21 листоп. — С.4.
2. Україна. Верховна Рада. Про парламентські слухання «Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації: Постанова… 3 берез. 2005 р. № 2449-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2005. — № 12. — Ст.223.
3. Україна. Верховна Рада. Про прийняття за основу проекту Закону України про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України: Постанова… 17 груд. 2004 р. № 2265-ІV // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
4. Україна. Верховна Рада. Про підсумки парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні” : Постанова… 16 січ. 2003 р. № 441-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. — № 16. – Ст. 130.
5. Україна. Верховна Рада. Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні: Постанова… 24 жовт. 2002 р. № 190-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2002. — № 46. – Ст. 351.

Визначення терміну «інформація»

Інформація походить від латинського слова «informatio», яке має декілька значень:

1. роз’яснення, виклад, витлумачення;
2. представлення, поняття;
3. ознайомлення, просвіта.

Саме слово «informatio» складається з префікса «in-» («в-, на-, при-») і дієслова «formo» («надаю форму, створюю»), пов’язаного з іменником «forma» («форма»).
Загальне поняття інформації подано у філософії, де під нею розуміють відображення реального світу. Як філософську категорію її розглядають як один з атрибутів матерії, що відбиває її структуру. Погляд на інформацію з точки зору її споживачів окреслює таке поняття: інформація – це нові відомості, які прийняті, зрозумілі і оцінені її користувачем як корисні. Іншими словами, інформація – це нові знання, які отримує споживач (суб’єкт) у результаті сприйняття і переробки певних відомостей.
В англійській мові слово «information» (в написанні «informacioun») вперше з’явилось у 1387 р. Сучасного написання це слово набуло у XVI ст. У східнослов’янські мови слово «інформація» прийшло із Польщі у XVII ст.
З середини ХХ століття «інформація» стала загальнонауковим поняттям, але до цих пір у науковій сфері воно залишається вкрай дискусійним. Загальноприйнятого визначення інформації не існує, і воно використовується головним чином на інтуїтивному рівні.

В залежності від галузі використання термін «інформація» одержав безліч визначень, зокрема:
1. відомості або повідомлення про щось (побутове);
2. роз’яснення, виклад;
3. оригінальність, новизна;
4. комунікація та зв’язок, в процесі якого усувається невизначеність (теорія зв’язку, американський вчений Клод Шеннон);
5. міра неоднорідності розподілу матерії та енергії у просторі та у часі, міру змін, якими супроводжуються всі процеси, що протікають у світі (український вчений Віктор Михайлович Глушков);
6. позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів (американський вчений Норберт Вінер);
7. заперечення ентропії, міра хаосу в системі (термодинаміка, французький вчений Леон Бріллюен);
8. передача різноманітності (англійській філософ Вільям Росс Ешбі);
9. міра складності структур (французький вчений Абраам Моль);
10. ймовірність вибору (радянські вчені Аківа та Ісаак Яглон);
11. відображена різноманітність (радянський вчений Аркадій Дмитрович Урсул);
12. властивості матеріальних об’єктів породжувати та зберігати певний стан, який в різних матеріально-енергетичних формах може передаватись між об’єктами;
13. фундаментальний генералізаційно-єдиний безпочатково-нескінченний законопроцес автоосциляційного, резонансно-сотового, частотно-квантового та хвильового відношення, взаємодії, взаємоперетворення та взаємозбереження (у просторі та часі) енергії, руху, маси та антимаси на основі матеріалізації та дематеріалізації в мікро- та макроструктурах Всесвіту (інформаціологія, російський вчений Іван Йосипович Юзвішин);
14. універсальна субстанція, що пронизує усі сфери людської діяльності, слугує провідником знань та думок, інструментом спілкування, взаєморозуміння та співробітництва, утвердження стереотипів мислення та поведінки (ЮНЕСКО);
15. документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (Закон України «Про інформацію»).
Існують також й інші, переважно несумісні між собою визначення поняття «інформація». Але практично всі чисельні погляди на сутність інформації групуються навколо двох концепцій — атрибутивної та функціональної.
Згідно з атрибутивною концепцією, інформація — це об’єктивна внутрішня властивість всіх матеріальних об’єктів, вона міститься у всіх без винятку елементах та системах матеріального світу. Іншими словами, інформація є невід’ємним атрибутом (властивістю) матерії (звідси назва концепції). Зараз немало вчених та філософів вважають, що доречно говорити про три іпостасі існування матерії: речовина, яка відображає сталість матерії; енергія, яка відображає рух, зміну матерії та інформація, яка відображає структуру, організацію матерії.
Інформація, згідно з цією концепцією, міститься у формі властивих матеріальним об’єктам структур (така інформація одержала назви структурна, потенційна, апріорна, внутрішня інформація, інформація «у собі»). З цим підходом пов’язане визначення інформації як відображення різноманітності.
Прихильники функціональної концепції не визнають існування інформації у неживій природі, а саму інформацію визначають як зміст сигналу або повідомлення, отриманого кібернетичною системою із зовнішнього світу.
Поява цієї концепції пов’язана з розвитком кібернетики — науки про управління та зв’язок у живих організмах, суспільстві і машинах (це дало другу назву концепції — функціонально-кібернетична). Кібернетика формулює принцип нерозривного зв’язку (єдності) інформації з управлінням, з функціонуванням самокерованих та самоорганізовуваних систем (технічних, біологічних та соціальних).
Розвинута в роботах «батька кібернетики», американського математика Норберта Вінера концепція припускає, що процес управління в згаданих системах є процесом переробки (перетворення) певним центральним пристроєм інформації, одержуваної від джерел первинної інформації (сенсорних рецепторів) і передачі її в ті ділянки системи, де вона сприймається її елементами як наказ для виконання тієї або іншої дії. Після здійснення самої дії сенсорні рецептори готові до передачі інформації про ситуацію, що змінилася, для виконання нового циклу управління. Так організується циклічний алгоритм (послідовність дій) управління та циркуляції інформації в системі. При цьому важливо, що головну роль тут відіграє зміст інформації, переданої рецепторами і центральним пристроєм. Інформація, за Вінером — це «позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів».
Багато вчених вважають інформаційні процеси органічними якостями живих систем, які відрізняють їх від неживої природи, неодмінною субстанцією живої матерії, психіки, свідомості. В рамках цього підходу були висунуті твердження, що «специфіка життя пов’язана з наявністю інформації, за допомогою якої через особливого роду регуляцію забезпечується процес функціонування системи», «життя — це спосіб існування органічних систем, заснована на використанні внутрішньої інформації» тощо. Інформація виступає в якості універсальної «життєвої сили», яка управляє метаболічними процесами в живих істотах (існує навіть термін «інформаційний метаболізм»), організовує відображення середовища і адаптацію до нього, забезпечує збереження і передачу спадкоємних ознак, які формують популяцію, біоценози та біосферу в цілому, визначає біологічну еволюцію.

Законодавче регулювання інформаційних процесів
Інформація є необхідною складовою функціонування усіх соціальних систем. У приватному житті, для управління складними технологічними системами або для розбудови незалежної держави завжди є нагальна потреба у надійній та оперативній інформації. З метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють інформаційну діяльність та створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних відповідно до ст. 12 Закону України «Про інформацію».
Окремі документи й масиви документів (справи) на будь-яких носіях, у тому числі таких, що забезпечують роботу обчислювальної та організаційної техніки, створюють інформаційний ресурс — сукупність документів в інформаційних системах (у бібліотеках, архівах, банках даних тощо — ст. 1 Закону України «Про Національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР). Інформаційні ресурси (інформація) є об’єктами відносин фізичних і юридичних осіб між собою та з державою. Разом вони становлять інформаційні ресурси України і захищаються законом поряд з іншими видами ресурсів. Інформаційна діяльність здійснюється в інформаційному просторі України — середовищі, в якому здійснюються продукування, зберігання та поширення інформації і на яке розповсюджується юрисдикція України.
Сукупність систем, що забезпечують продукування, накопичення, зберігання та поширення інформаційної продукції, виробництво засобів створення інформаційної продукції та їх поширення, виробництво інформаційних технологій, сервісне обслуговування елементів інфраструктури, підготовку кадрів називають інформаційною інфраструктурою. Інформаційне середовище — це сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів та інформаційних відносин.
І Документування інформації (створення офіційного документа) є неодмінною умовою включення інформації в інформаційні ресурси. Варто враховувати, що документ може бути не тільки і навіть не стільки управлінським (діловим), як мати переважно текстову, табличну чи анкетну форму. Багато цінних документів представлені в зображувальному вигляді, зокрема це конструкторські документи, картографічні, науково-технічні, документи на фотографічних, магнітних та інших носіях. Адже документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання , використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ст. 27 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року.
Стаття 1. Визначення інформації
Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Стаття 3. Сфера дії Закону
Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.
Конституційні права людини і громадянина в Україні на інформацію, її вільне отримання, використання, поширення та зберігання в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством держави закріплюються і гарантуються. Нормативна основа інформаційних правовідносин у державі визначена у статтях 32 і 34 Конституції України, законах від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію», від 16 листопада 1992 року «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» ( 2782-12 ), від 21 грудня 1993 року «Про телебачення і радіомовлення» ( 3759-12 ), а також у статтях 7, 440 і 440-1 Цивільного кодексу ( 1540-06 ), статтях 125 і 126 Кримінального кодексу України ( 2001-05 ), спрямованих на захист честі, гідності та ділової репутації особи внаслідок поширення неправдивої інформації, відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збереженням, використанням та розголошенням свідчень про особу.
(Офіційне тлумачення до статті 3 в Рішенні Конституційного Суду України N 5-зп (v005p710-97 ) від 30.10.97)

Інформаційне середовище
Інформаційне забезпечення систем управління — це поєднання усієї інформації, що використовуються, специфічних засобів і методів її опрацювання, а також діяльності фахівців з її ефективного удосконалення й використання.
На практиці інформаційне забезпечення охоплює систему руху і перетворення інформації, включаючи класифікаційні переліки всіх даних, методи їх кодування, зберігання та передачі. Розробка автоматизації інформаційного забезпечення спрямована на використання технічних засобів управління для постачання потрібної інформації відповідним органам управління з метою, по-перше, організації безперервного процесу збирання, опрацювання, зберігання, пошуку і відображення інформації, а також передачі її на різні рівні управління; по-друге, високої надійності та вірогідності відповідно до встановлених вимог до збирання й опрацювання на кожному з рівнів управління. Інформаційне забезпечення є динамічною категорією та використовуються підприємцями у бізнесі та управлінні. Документована інформація має значну цінність для її власника.
Управлінська інформація, щоб бути цілеспрямованою, продуктивною, повинна відповідати певним вимогам. Практика управління, спроби її теоретичного узагальнення виробили вимоги.
Управлінська інформація має бути:
— вірогідною, тобто реально відбивати факти події і ситуацію в галузях, сферах державного будівництва, суспільного життя;
— актуальною — свіжою, новою, відповідати реаліям сьогодення;
— достатньою — досить повно, глибоко і всебічно висвітлювати питання, що розглядаються;
— автентичною — виражатися в зрозумілій формі, лексично відповідати сучасним моделям державної мови;
— вчасною — оперативно попереджати виникнення труднощів, пов’язаних з тими або іншими процесами управління (ще до появи таких, а не після виникнення проблем).
Але, навіть відповідаючи відомим вимогам, інформація не може набути статусу управлінської.
Для цього вона має бути подана у відповідній формі — наказу, розпорядження, інструкції тощо, і оскільки вона зв’язана з державним управлінням,— виходити з певних організаційно-правових джерел — державних органів, наділених відповідною компетенцією. Наприклад, у сфері економіки такими органами є Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки і торгівлі, Міністерство транспорту, в галузі освіти — Міністерство освіти та науки, Вища атестаційна комісія. Рішення завжди набуває юридичної форми, тобто являє собою акт. Ним завершується підготовча інформаційна робота. Акт управління містить конкретний комплекс організуючих, регулюючих та керуючих впливів, які спрямовано на переведення відповідного явища, процесу, відношення у новий стан, необхідний для здійснення управління.

Інформаційне забезпечення систем управління.
Управлінська інформація
До інформації, яка міститься в актах управління, ставляться певні вимоги. Передусім необхідно, щоб управлінське рішення містило якомога більше інформації, придатної як до аналізу та оцінки ситуації, так і до наступної зміни, розвитку питання, що розглядається.
В органічному зв’язку з повнотою інформації постає вимога доцільності і чистоти інформації, що відбито в акті управління. Тобто в тексті рішення повинні міститися лише ті відомості, норми, вказівки, плани, що мають безпосередньо управлінський сенс і безпосередньо належать до відповідного питання.
Необхідною вимогою, яка також ставиться до інформаційного наповнення управлінського акту, є внутрішня узгодженість інформації, тобто, частини акту державного управління повинні логічно відповідати одна одній і взаємодоповнювати одна одну.
У нинішній час проблема інформаційних якостей управлінських рішень стоїть дуже гостро, бо в усіх сферах і галузях економіки, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва для забезпечення їхнього постійного функціонування і розвитку використовується різноманітна управлінська інформація. У формах актів органів державної виконавчої влади, договорів, контрактів, звичайних юридично значущих дій (наприклад актів, протоколів, доповідних записок).
Таким чином, у масиві управлінської інформації, яка забезпечує через акти управління процес державного управління, провідне місце належить тій її частині, що міститься в управлінських актах. Юридична сила і результативність актів залежить від закладеної у них інформації, при тому, що остання задовольняє вищезазначеним вимогам.
Особливе місце займають управлінські рішення різних видів, що приймалися у попередні періоди розвитку суспільства. Як і сучасні акти управління, рішення, що характеризують минулу управлінську працю, являють собою інформаційну основу державно-управлінської діяльності. Отже, якість державного управління безпосередньо залежить від ступеня розвитку інформаційної інфраструктури країни.
Нині перед Україною стоїть завдання вдосконалення інформаційної системи державного управління, піднесення якості управлінських рішень, з урахуванням сучасного стану науки і техніки.
Вдосконалення комп’ютерних технологій, розвиток засобів передачі інформації на відстані при належному підході можуть істотно спростити процес державного управління, підвищити якість управління, суттєво скоротити управлінський апарат держави, а відповідно і зменшити видатки на його утримання.
Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки держави» від 18 вересня 2002 року № 836/2002 з метою підвищення рівня захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах, забезпечення інформаційної безпеки держави утворено Державний центр безпеки інформаційних та телекомунікаційних систем у складі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України, який здійснює методичне керівництво та координує діяльність державних органів, пов’язану із запобіганням, виявленням, реагуванням та усуненням наслідків несанкціонованих дій щодо державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах, надає в разі потреби допомогу цим органам у здійсненні заходів із попередження порушення цілісності, доступності та конфіденційності зазначених ресурсів.

Інформаційна безпека
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади з питань захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах» від 16 листопада 2002 р. № 1772 органи виконавчої влади з метою захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах.
Необхідною складовою інформаційної безпеки є захист інформації від її втрати, витоку або розголошення. Зазвичай зловмисників цікавить передусім виробничо-технологічна інформація (методи виготовлення продукції, програмне забезпечення, виробничі показники, хімічні формули, рецептури, результати випробувань дослідних зразків, дані контролю якості тощо) та ділова (результати дослідження ринку, списки клієнтів, економічні прогнози, стратегія дій на ринку тощо). Іноземні спецслужби може цікавити також стратегічно важлива для України інформація.
Відповідно до інтересів забезпечення національної безпеки і ступеня цінності для держави, а також правових, економічних та інших інтересів користувачів, за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію, тобто загальнодоступну, яка використовується в роботі без спеціального дозволу, поширюється через засоби масової інформації, оголошується на конференціях, у виступах та інтерв’ю; та інформацію з обмеженим доступом, яка містить відомості, що становлять той чи той вид таємниці і підлягають захисту як з боку держави, так і відповідних користувачів.

Порядок обігу інформації з обмеженим доступом
Порядок обігу інформації з обмеженим доступом регулює ст. 30 Закону України «Про інформацію». Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.
Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
До конфіденційної інформації належить медична, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я (ст. ст. 39, 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р.). Конфіденційними також є відомості, що містяться у деклараціях державних службовців, які подаються ними на підставі ст. 13 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». Згідно зі ст. 30 Закону України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємства розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може дати шкоди його інтересам. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю та порядок її захисту визнаються керівником підприємства. Стаття 9 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1999 р. № 2887-ХІІ визначає, предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громами або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків.
Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційності, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. До банківської таємниці належить інформація щодо діяння та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи іншим особам при наданні послуг банку і розголошення якої е завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банків-діяльність»). Зокрема, до такої інформації належать відомі про стан рахунків клієнтів, операції, які були проведені користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди, фінансово-економічний стан клієнтів, системи охорони банку та клієнтів, коди, які використовуються банками для захисту інформації, тощо.
Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету стрів України (з питань статистики, екології, банківських акцій, податків тощо), та інформація, приховування якої загрозу життю і здоров’ю людей.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» № 676-ІУ 2003 р. передбачає, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».
При укладанні будь-якого договору (контракту) сторони повинні брати на себе взаємні письмові зобов’язання щодо захисту конфіденційної інформації іншої сторони і документів, отриманих при переговорах, виконання умов договору.
Виробнича чи комерційна цінність інформації, як правило, недовговічна і визначається часом, необхідним конкурентові для вироблення тієї самої ідеї чи її викрадення і відтворення, а також часом до патентування, опублікування і переходу в число загальновідомих.

Безпека інформаційних ресурсів
Основною загрозою безпеці інформаційних ресурсів обмеженого доступу є несанкціонований (незаконний, недозволений) доступ зловмисника чи сторонньої особи до документованої інформації і як результат — оволодіння інформацією і протиправне її використання або здійснення інших дій. Метою і результатом несанкціонованого доступу може бути не тільки оволодіння цінними відомостями і їх використання, а й їх знищення, підміна тощо. Під сторонньою особою розуміється будь-яка особа, що не має безпосереднього відношення до конфіденційної інформації (співробітники, у яких обмежений доступ до цієї інформації, працівники комунальних служб, екстремальної допомога, відвідувачі, працівники інших підприємств і організацій тощо). Кожна із зазначених осіб потенційно може бути зловмисником чи його спільником, агентом.
Обов’язковою умовою успішного здійснення спроби несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів обмеженого доступу є інтерес до них з боку конкурентів, зазначених вище осіб, служб і організацій. За відсутності такого інтересу загроза інформації не виникає навіть у тому разі, якщо створилися передумови для ознайомлення з нею сторонньої особи. Основним винуватцем несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів є, як правило, персонал, що працює з документами, інформацією і базами даних. При цьому слід зважати, що втрата інформації відбувається переважно не в результаті навмисних дій, а через неуважність і безвідповідальність персоналу.
Отже, витік інформації обмеженого доступу може відбутись за умови:
наявності інтересу конкурентів (фізичних чи юридичних осіб) до конкретної інформації;
виникнення ризику загрози, організованої зловмисником за випадково сформованих обставин;
неефективної системи захисту інформації чи відсутності цієї системи;
непрофесійно організованої технології опрацювання і збереження конфіденційної інформації;
неякісного підбору персоналу і плинності кадрів, складного психологічного клімату в колективі;
відсутності системи навчання співробітників правилам захисту інформації обмеженого доступу;
відсутності контролю з боку керівництва за дотриманням персоналом вимог нормативних документів у роботі з інформаційними ресурсами обмеженого доступу;
безконтрольного відвідування приміщень сторонніми особами.

Варто завжди пам’ятати, що факт документування конфіденційної інформації різко збільшує ризик її витоку. Великі майстри минулого ніколи не записували таємниці свого мистецтва, а передавали їх усно синові, учневі. Тому таємниці виготовлення багатьох унікальних предметів того часу так досі і не розкрито.
Слід відзначити, що у зв’язку зі зростанням загроз для інформації, спричиненим лібералізацією суспільних та міждержавних відносин, правове забезпечення захисту інформації динамічно змінюється, охоплюючи чимраз ширше коло суспільних відносин. Наприклад, у зв’язку з широким впровадженням електронної торгівлі, розробок у напрямку розбудови електронного уряду, існує нагальна потреба прийняття відповідних законів «Про електронний документообіг» та «Про електронний підпис». Украй актуальним є прийняття відповідно до Конвенції про захист (прав) фізичних осіб у зв’язку з автоматизованим опрацюванням персональних даних, прийнятою Радою Європи 28.01.91 р. відповідних нормативно-правових актів про захист персональних даних. Низку заходів необхідно вжити у зв’язку з підписанням Україною 23 листопада 2001 року Європейської конвенції про кіберзлочинність тощо.
Важливим етапом щодо забезпечення інформаційної безпеки стало прийняття Указу Президента України №1993 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України», яким визначено низку важливих напрямів та практичних заходів органам виконавчої влади в Україні. Сьогодні на наукових конференціях, круглих столах відбувається активне обговорення законопроектів «Про інформацію з обмеженим доступом», «Про захист інформації» та ін., які повинні удосконалити чинні правові механізми системи захисту інформації.

Висновки
Сьогодні нормативно-правове регулювання захисту інформації перебуває на стадії формування. Багато питань, зокрема, щодо захисту інформації, яка не становить державної таємниці, і досі не врегульовані на законодавчому рівні. Це стосується також і електронного цифрового підпису, електронного документа, персональних даних тощо.
Закони та підзаконні нормативні акти, які регулюють суспільні відносини у сфері захисту інформації, ще не створюють єдиної цілісної системи законодавчої бази. Існує потреба в усуненні низки неузгодженостей та введенні нових правових норм. Для поліпшення такого становища доцільною є розробка та прийняття Кодексу про інформацію.
Прискорення науково-технічного прогресу пред’являє усе більш високі вимоги до інформаційного забезпечення органів управління. Ефективність цього виду діяльності, що ставить своєю метою підготовку й обґрунтування управлінських рішень, багато в чому визначає ефективність керівництва в цілому. Підвищення ефективності використання інформаційних систем досягається шляхом наскрізної побудови і сумісності інформаційних систем, що дозволяє усунути дублювання і забезпечити багаторазове використання інформації, установити визначені інтеграційні зв’язки, підвищити ступінь використання інформації. Інформаційне забезпечення припускає: поширення інформації, тобто представлення користувачам інформації, необхідної для рішення управлінських, науково-виробничих і інших питань, що виникають у процесі діяльності; створення найбільш сприятливих умов для ефективного поширення інформації. Зміст кожної конкретної інформації визначається потребами управлінських ланок і вироблюваних управлінських рішень.
До інформації пред’являються визначені вимоги: стислість, чіткість формулювань, своєчасність надходження; задоволення потреб конкретних керуючих; точність і вірогідність, правильний добір початкових відомостей, оптимальність систематизації і безперервність збору й обробки зведень.
Глибокий і ретельний аналіз є необхідною передумовою прийняття управлінських рішень. Без інформації і її аналізу неможливо ефективне функціонування і розвиток. Інформація відіграє вирішальну роль у діяльності керівника з будь-яки питань. Від неї залежить існування компанії.

Література
1. Советский энциклопедический словарь. Под ред. А. М. Прохорова.— Москва, 1987.— С. 499.
2. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. Курс лекций.— М., 1997.— С. 240—246.
3. Васильев Р. Ф. Акты управления.— М., 1987.— С. 121.
4. Коваль Л. В. Адміністративне право. Курс лекцій.— К., 1998. С. 84—107.
5. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна.— К., 1997.—С. 123.
6. Козлов Ю. Μ., Фролов Ε. С. Научная организация управления и право.— М., 1986.— С. 56.
7. Електронний ресурс http://uk.wikipedia.org/wiki/Інформація
8. Кулицький С. П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 224 с.
9. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. — Х.: УВС, 2000. — 368 с.
10. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – Київ: 1992. – № 48. – 650.
11. О государственной политике информатизации: Указ Президента Украины от 31.05.93 г. № 186/93.